Узагальнення судової практики розгляду у 2016 році спорів, що виникають із договорів позики, кредиту, банківського вкладу

ТРОСТЯНЕЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

УЗАГАЛЬНЕННЯ

судової практики розгляду у 2016 році спорів,

що виникають із договорів позики, кредиту, банківського вкладу

Тростянецьким районним судом Вінницької області на виконання п.2.а Розділу ІІІ плану роботи Тростянецького районного суду Вінницької області на І півріччя 2017 року проведено узагальнення судової практики розгляду у 2016 році спорів, що виникають із договорів позики, кредиту, банківського вкладу.

Метою зазначеного узагальнення є виявлення проблемних питань, що виникають при вирішенні цієї категорії справ, аналіз застосування норм матеріального і процесуального права, виявлення розбіжностей у тлумаченні законодавства, запобігання повторюваності судових помилок у процесі здійснення правосуддя під час розгляду справ цієї категорії, вироблення пропозицій для забезпечення правильного застосування законодавства, тощо.

З огляду на тривалу фінансово-економічну кризу, не втрачають актуальності питання, що виникають при укладенні і виконанні кредитних договорів, договорів позики, що зумовлює значну кількість судових спорів, неоднозначність, а подекуди суперечливість судової і договірної практики.

У 2016 році на розгляд Тростянецького районного суду Вінницької області надійшли 72 справи зазначеної категорії. На початок 2016 року залишились не розглянутими 13 справ, тому на початок 2016 року в провадженні суду перебувало 85 справ зазначеної категорії, що становить 13% від загальної кількості справ позовного провадження, що перебували на розгляді в суді у вказаний період.

З ухваленням рішення про задоволення позову розглянуто 50 справ. У 35 справах судом ухвалені заочні рішення. Відповідно до статистичних даних суду у задоволенні позову відмовлено у 8 справах.

Щодо якості розгляду справ цієї категорії слід зазначити, що у 2016 році у даній категорії справ скасовано 1 рішення, 1 ухвалу, без зміни залишено 2 рішення.

Переважна кількість спорів, як показало узагальнення, виникає через неможливість своєчасного виконання взятих на себе договірних зобов’язань з повернення кредиту, позики через зміни у фінансовому стані учасників цих відносин. Небажання однієї із сторін з різних підстав повернути отримане за договором позики, кредиту є ще однією обставиною, що зумовлює виникнення таких спорів у суді.

Слід відзначити, що спори, що виникають із договорів банківського вкладу у аналізуємий період судом не розглядались.

Правовідносини, що виникають між сторонами у спорах (справах) є зобов’язальними і регулюються нормами глав 47-49 ЦК України, спеціальними нормами глави 71 ЦК України, Закону України від 07.12.2000 року №2121 «Про банки і банківську діяльність», Постанови Правління Національного банку України від 27.12.2007 року №481 «Про затвердження Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України», Закону України від 12.05.1991 року №1023 «Про захист прав споживачів», Постанови Національного банку України від 10.05.2007 року №168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту».

Крім того, слід згадати акти тлумачення норм права, роз’яснення судових органів, які застосовуються при розгляді аналізуємої категорії справ: Рішення Конституційного Суду України від 10.11.2011 року №15рп/2011 за конституційним звернення громадянина Степаненка Андрія Миколайовича щодо офіційного тлумачення положень п.22, 23 ст. 1, ст. 11, ч.8 ст. 18, ч.3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів», постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 30.03.2012 року «про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин». А також висновки Верховного суду України щодо застосування норми права, викладені у його постановах, прийнятих за результатами розгляду справ, які в силу ст. 360-7 ЦПК України є обов’язковими для застосування іншими судами загальної юрисдикції.

Законодавче визначення кредитного договору, в якому закріплені його сутнісні ознаки, окреслені окремі особливості кредитного договору дано у статті 1054 Цивільного кодексу України. Так, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Законом України «Про банки і  банківську діяльність» надається визначення банківського кредиту як будь-якого зобов’язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов’язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов’язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов’язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені  родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За змістом ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Договір є обов’язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України) та має виконуватись належним чином ( ст. 526 ЦК України).

У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).

Згідно зі ст.ст. 526, 530, 610, ч. 1 ст. 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

У справах за позовами банків – кредитодавців підставами звернення до суду є невиконання чи неналежне виконання позичальниками зобов’язань за кредитними договорами.

У низці справ (за позовами ПАТ КБ «Приватбанк», ПАТ «Акцент-Банк») такими договорами є підписані позичальниками анкети – заяви про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг (далі Умов).

Згідно такої заяви, вона разом із пам’яткою клієнта, Умовами, а також тарифами складає між сторонами договір про надання банківських послуг.

Так, у цивільній справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до О. про стягнення заборгованості на підставі згаданого вище договору (анкета – заява+Умови+тарифи) О. отримав у 2009 році кредит у розмірі 13000,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30,00% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом.

Частинами 1, 2 ст. 634 ЦК України встановлено, що договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

Отже, між ПАТ КБ «Приватбанк» та О. було укладено договір приєднання, а отже позичальник, підписавши анкету заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківський послуг у Приватбанку, погодився та прийняв Правила надання банківських послуг, затверджені наказом від 06.03.3010 року № СП-2010-256. 

О. не виконав своїх зобов'язань за вказаним договором, унаслідок чого в нього перед ПАТ КБ «Приватбанк» утворилася заборгованість.

Пунктом 2.1.1.2.3, 2.1.1.2.4. Умов клієнт надає свою згоду на те, що кредитний ліміт встановлюється за рішенням банку, і клієнт надає право банку в будь-який момент змінити (зменшити, збільшити або анулювати) кредитний ліміт. Підписання договору є прямою та безумовною згодою клієнта відносно прийняття будь-якого розміру кредитного ліміту, встановленого банком.

О. підписавши анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківський послуг у Приватбанку, користувався кредитним лімітом, що підтверджено матеріалами справи, отже погодився з такими умовами, розміром процентів за користування кредитом та штрафними санкціями, що передбачені п. 2.1.1.7.6. Правил.

У вказаній справі відповідач - позичальник О. до суду повторно не з'явився, не надав заперечень про позову, не спростував тверджень позивача, а тому суд визнав доведеними вимоги позивача по те, що станом на 31.05.2016 року О. має заборгованість перед ПАТ КБ «Приватбанк» на загальну суму 21 395,23 грн. та ухвалив заочне рішення про задоволення позову у повному обсязі. Відповідач О. не подав заяви про перегляд заочного рішення суду. Рішення набуло законної сили.

У справі за позовом ПАТ «Акцент -Банк» до Д. про стягнення заборгованості за кредитним договором (анкета – заява+Умови+тарифи) відповідач заперечував проти позову, посилаючись на те, що кредитного договору не укладав та просив застосувати строк позовної давності.

Суд дійшов висновку, що позовні вимоги про отримання останнім кредиту на підставі договору (анкета – заява+Умови+тарифи) є обґрунтованими та доведеними. Разом з тим, з урахуванням положень укладеного між сторонами договору та заяви відповідача про застосування позовної давності суд прийшов до висновку щодо наявності підстав для відмови в задоволенні позову у зв’язку з пропуском позивачем строку позовної давності.

Так, матеріалами справи встановлено та не заперечувалось позивачем, що датою квітень 2009 року (останній день строку дії картки) визначено кінцеву дату для здійснення позичальником останнього щомісячного платежу по погашенню кредиту в розмірі та строки, встановлені тарифами, при відсутності порушень по сплаті та простроченої заборгованості.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 258 ЦК України передбачено, що для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог: про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватись з моменту настання строку погашення чергового платежу.

У правових позиціях, висловлених у постановах судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19.03.2014 року у справі №6-14цс14 та від 01.10.2014 року у справі №6-134цс14, передбачено, що відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 ЦК України), а не закінченням строку дії договору.

В суді апеляційної інстанції позивачу не вдалося спростувати висновок суду першої інстанції щодо пропуску ним строку позовної давності. Судова колегія апеляційного суду дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, та вирішила, що ухвалене рішення про відмову в задоволенні позову відповідає матеріалам справи та вимогам закону і підстав для його скасування не має.

Особливістю цивільної справи за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до Н. про стягнення заборгованості було те, що банк звернувся до суду з позовом  до особи, яка померла. Та обставина, що особа, яка зазначена відповідачем у позові померла у 2014 році стала відома до відкриття провадження у справі з інформації, наданої сільською радою на запит суду в порядку ч.3 ст.122 ЦПК України.

Ухвалою Тростянецького районного суду Вінницької області від 20.07.2016 року провадження у справі закрито у зв’язку зі смертю боржника на підставі п.6 ч.1 ст. 205 ЦПК України.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 18.10.2016 року ухвалу Тростянецького районного суду Вінницької області від 20.07.2016 року скасовано, а справу передано для продовження розгляду по суті до суду першої інстанції.

Рішенням Тростянецького районного суду Вінницької області від 19.12.2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 08.02.2017 року вказане рішення суду скасовано, провадження у справі – закрито на підставі ч.1 п.1 ст. 205 ЦПК України.

Апеляційний суд увалюючи таке рішення виходив з того, що відповідно до ст. 30 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Згідно статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

Статтею 119 ЦПК України передбачено, що, викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги та викладає обставини, якими обґрунтовує свої вимоги.

Діючим законодавством України не передбачено судового врегулювання спору з особою, яка померла.

Тому суд першої інстанції, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі та володіючи інформацією, що відповідач помер до пред'явлення позову, повинен був відмовити у відкритті провадження на підставі ч.2 п.1 ст. 122 ЦПК України.

При цьому, як вказав суд апеляційної інстанції, суд першої інстанції при ухваленні рішення від 19.12.2016 року також не врахував, що порядок пред'явлення претензій кредитором до спадкоємців боржника врегульовано статтями 1281 та 1282 ЦК України і позивачем підстави та предмет позову змінено не було, разом з тим розглянув позов по суті заявлених вимог та відмовив у зв'язку із недоведеністю.

Отже, відкривши провадження по справі за позовом до особи, що померла до відкриття провадження, суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, які призвели до невірного вирішення справи.

За таких обставин апеляційна скарга задоволена частково: рішення суду першої інстанції скасовано та закрито провадження у справі на підставі частини першої пункту першого статті 205 ЦПК України, оскільки така справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Одночасно колегія суддів зазначила, що поданий позов до померлої особи не підлягає розгляду і за будь-якими іншими видами судочинства, які існують в Україні.

У справі за позовом П. до С. про стягнення боргу за договором позики позивач просив стягнути заборговані кошти на підставі розписки, написаної власноруч відповідачем. Ціна позову – 3 342 682, 31 грн. Відповідач впродовж судового розгляду змінював свої пояснення щодо обставин написання ним боргової розписки, отримання коштів та їх повернення. Врешті пояснив, що розписка написана була під тиском позивача без реальної передачі коштів, у зв’язку з чим просив визнати її нікчемним правочином та у задоволенні позову відмовити.

Під час судового розгляду відповідач визначеними законом засобами доказування не довів обставини безвалютності розписки та написання її під примусом і тиском.

Відповідно до ст. ст. 1046, 1047 ч.2 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути продавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей такого ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до ст. 207 ч.1 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або декількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

У даній справі суд дійшов висновку про те, що письмова розписка, яка містить умови отримання позичальником в борг грошей із зобов’язанням їх повернення та дати отримання коштів на підставі наведених вище у рішенні положень Цивільного кодексу України, є належним доказом, що свідчить про укладення договору позики. При цьому суд послався на Правову позицію, яку висловив Верховний Суд України в постанові від 11.11.2015 року у справі №6-1967цс15. У цій же справі Верховний Суд України сказав, що письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Судом встановлено, що станом на час розгляду справи відповідач позики в повному обсязі не повернув, та дійшов висновку, що сторони в належній формі досягли згоди з істотних умов договору щодо його предмету і строку виконання і даний договір відповідає вимогам ст. 1046 ЦК України. Вимоги позивача у даній справі були задоволені частково : стягнуто з відповідача С. на користь позивача П. заборгованість за договором позики від 02.09.2014 року в сумі 1 078 271,00 грн., що складається з боргу за договором позики в сумі 623 179,34 грн., 3% річних в сумі 17 107,55 грн., процентів за користування позикою в сумі 145 994,71 грн., неустойки (пені) за прострочення виконання грошового зобов’язання в сумі 291 989,40 грн. Стягнуто також моральну шкоду та судові витрати.

Апеляційний суд Вінницької області 21.03.2016 року рішення Тростянецького районного суду Вінницької області від 19.02.2016 року у даній справі в частині стягнення моральної шкоди скасував, та відмовив у цій частині позову. Апеляційний суд ухвалюючи таке рішення виходив з того, що ані договором, укладеним між сторонами, ані законом не передбачено стягнення моральної шкоди.

Висновки і пропозиції:

Результати проведеного узагальнення свідчать про те, що судді переважно вирішують справи про визнання кредитних договорів недійсними  з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Однак, помилки, які допускаються в розгляді справ зазначеної категорії свідчить про недотримання в окремих справах вимог закону про ухвалення законного та обґрунтованого рішення, порушуються норми матеріального та процесуального права, неповно з’ясовуються фактичні обставини справи.

Слід також зазначити, що однією з причин, яка призводить до неправильного застосування закону, є суперечливість та недосконалість законодавчого регулювання кредитних правовідносин та інших норм права, у зв'язку з чим виникають проблемні питання при його застосуванні та можливість неоднакового тлумачення одних і тих самих норм закону.

З метою забезпечення ухвалення законного та обґрунтованого рішення та усунення недоліків, слід:

- проводити попередні судові засідання для забезпечення належної підготовки справи до судового розгляду;

-  повно і всебічно з'ясовувати фактичні обставини справи;

- виконувати вимоги ч.4 ст.10 ЦПК України щодо роз'яснення особам, які беруть участь у справі їх права та обов'язки, попереджати сторони про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяти у здійсненні їхніх прав;

- застосовувати правові висновки Верховного Суду України, висловлені судом по окремих справах за наслідками перегляду судових рішень з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права.

Узагальнення обговорити на нараді судді з метою вивчення та удосконалення судової практики.

Суддя Тростянецького районного суду

Вінницької області                                                             І.А. Волошин

Вик. Помічник судді

Ю.В. Денисюк